Кури враз заметушились:

«Кудкудак-дак-кудкудак!

Знов Наталка розревілась!»

І злетіли аж на дах.

Песик виглянув із будки

І, почухавши свій бік,

Гавкнув: «Всі тікайте хутко!» —

Та світ за очі побіг.

Захиталися дерева:

«Знову цей переполох:

Розревлася наша рева!

Ну й дитина! Ох-ох-ох!»

«А-а-а!» — доноситься із хати.

Вередує, сльози ллє

Люба донечка, а мати

Валер’янки краплі  п’є.

Брат за голову схопився,

І піднявсь у бабці тиск,

Батько дуже засмутився:

«Знову сльози, крики, писк!

Кожен день ревеш! Ну що це?

Хай тобі, Наталко, грець!

Припини  благаю, доцю,

Бо урветься  мій терпець!»

А донька вищить і плаче

Та ногами тупотить.

Сліз солоних нетерплячих

Річка з хати вже біжить.

«От з дитиною морока!

Кар, пробачте, скре-ке-ке!

У сім’ї, — кричить сорока, —

Ох, життя і нелегке!

Скільки я спостерігаю —

Все цій дівчинці не так!

Полечу собі до гаю,

Де живе співучий шпак.

А плаксійку трішки жалко».

Раптом, ніби й не ревла,

Вгамувалася Наталка.

Витер тато піт з чола.

Тільки рева рот закрила

(Може, відпочити щоб?),

Річка зразу ж обміліла.

Відміняється потоп?

Позлітали кури з даху,

Мов справжнісінькі орли.

(На даху вони від страха

Двадцять два яйця знесли!)

Ось до двору пес притопав,

А за ним з’явився кіт.

Що не буде вже потопу,

Радий, мабуть, цілий світ.

Відійшла біда сьогодні.

І сидять у всій красі

Три ворони неголодні:

Яйця ж з’їли геть усі!

Схоже, двір прийшов до тями,

Подолав потопу страх.

А чому ж тоді у мами

Зараз сльози на очах?..

Розділ 2

«А-а-а!» — знадвору десь почулось,

Підхопила плач луна.

І Наталка враз проснулась —

Хтось реве, а не вона!

Вибігла із хати швидко,

Зазирнула через тин:

«Це Сергійко плаче, видко…

Так і є — сусідів син!»

Заспокоїти не може

Хлопця матінка ніяк:

«Припини, синочку! Боже!»

Хоч танцюй йому гопак,

Аж заходиться від крику,

А від сліз почервонів.

«Він веде себе, мов дикий!

Хто ж йому не догодив?

Неприваблива картина

(Засміюся зараз я):

Шмарклі з носа, з рота слина,

Сліз противних течія!

Аж дивитись неприємно:

Рюмса-рева, вередун!

Я дружила з ним даремно.

Більш до нього не піду!

А до того ж, у Сергійка,

Бачу, й совісті нема…» —

Так подумала плаксійка.

«Ой, а я ж така й сама!» —

Раптом думка промайнула.

І, похнюпившись, мала

Сумно-сумно лиш зітхнула

І назад собі пішла.

Й диво сталося неначе:

Не повірите, з тих пір

Вже не чули крику й плачу

Ані хата, ані двір.

Раді рідні, пес і кури

І, звичайно ж, кіт-воркіт.

Лиш ворони злі й похмурі,

Бо утік від них обід.